Вхід до сайту

Дарина ТЕТЕРИНА

Мюнхен

Незалежна Асоціація дослідників совєтської теорії і практики в національних проблемах.

Ю. Бойко-Блохин – засновник Незалежної Асоціації

Українське еміграційне життя вже з 1950 р. було обтяжене великою небезпекою політичного характеру з боку совєтської кліки. 8 липня 1950 року було засновано Інститут вивчення СРСР, завданням якого було знайти успішні методи повалення імперії в СРСР. Цей Інститут фінансував загадковий ("приватні кола") Американський Комітет визволення від більшовизму (АКВБ) своїми значними коштами. Інститут знаходився в Мюнхені. В уяві російської псевдонаукової кліки, як і в їхніх американських покровителів, СРСР уявлявся як Росія, державноісторична цілість; все населення, що жило на просторах СРСР, трактувалося як російський народ. Тодішні американці бачили національну різнорідність еміграції, наявність багатьох культурних і політичних організацій неросіян з СРСР, але цьому вони не надавали значення і визнавали лише російську культуру. Нагальним завданням для росіян і американців стало здійснення їхнього плану – втягнення українців в Інститут АКВБ. Американці шукали серед українців таких, які б прийняли платформу політичного реформізму з росіянами. Таких знайшлося лише два: Василакій, що скоро перебіг до Москви і Штепа, щирий прихильник гітлерівців. Американці скорегували свій план гаслом: "Прежде чем делить шкуру медведя, его нужно убить". Отже, прямої відмови у американців "ділити шкіру" не було. В українській громаді виникала якась невиразна надія, що з американцями вдасться ладнати українську справу. Українські науковці в еміграційних роках настраждалися на роботах не за фахом, а американці спонукали їх доброю оплатою. І слабші захиталися, потягнулися до "золотого тельця", але скоро і одверто висунули своє гасло: "Наука – це не політика".

Проф. Бойко-Блохин відчував, що пристосовництву до чужих інтересів треба негайно протиставитися і скликав збори тих науковців, у непохитний патріотизм якого він вірив. Він підніс пропозицію заснувати "Незалежну Асоціацію дослідників советської теорії і практики в національних проблемах" (НА).

Були скликані установчі збори названої інституції, в яких брали участь продекан Українського Вільного Університету (УВУ) проф. Ю.Бойко-Блохин, І.Кошелівець, проф. Б.Крупницький, продекан УВУ проф. В.Орелецький, редактор М.Орест, доц. Д.Пеленськнй, редактор У.Майстренко, проф. Савицький, доц. Л.Ребет, декан УВУ проф. В.Державин, прелат, генеральний вікарій П.Голинський, доц. О.Сулима-Блохин.

Збори вибрали тимчасову Президію Асоціяції у складі проф. Ю.Бойка (голова), проф. В.Орелецького (учений секретар), ректора проф. П.Савицького (керівник фінансового реферату).

Рсктор УВУ проф.Ю. Панейко, не змігши прийти на установчі збори, заявив про свою моральну підтримку нової інституції. З Англії відразу включився в роботу цієї інституції В. Шаян. Незабаром увійшли до Незалежної Асоціації і проф. О.Кульчицький, доц. Р.Єндик. Згодом число прихильників і працівників Незалежної Асоціації збільшувалось.

Справа створення нового наукового осередку була дуже відповідальною, яка заторкувала інтереси і амбіції багатьох інституцій і осіб, і було видно, що жодне наукове середовище неспроможне було своєю діяльністю протиставитися Інститутові АКВБ. Новостворена інституція взяла на себе тягар боротьби проти псевдонаукової організації російських шовіністів.

Тому установчі збори науковців, що створили і затвердили організаційну структуру, цілі і статут "Незалежної Асоціації", ставили перед собою завдання, які б зацікавили вчених до науково-дослідної роботи.

19 серпня 1954р. на установчих зборах виступив проф. Ю.Бойко-Блохин із окресленими пропозиціями мети і структури інституції – Незалежної Асоціації:

"Асоціяцiя вивчатиме всю складність національно-розвиткових процесів на теренах СРСР; совєтську теорію національного питання; совєтську національну політику серед поневолених Росією націй в СРСР, в сателітних країнах та у вільному світі; національні стосунки в СРСР, зокрема форми й вияви більш-менш замаскованих чи явних суперечностей в інтересах та взаємовідносинах поміж народами національно-поневоленими і російським; національно-визвольну боротьбу поневолених Росією народів. Асоціяція шукатиме об’єктивних підстав до визначення тих міжнаціональних комплексів, що виникнуть по поваленні російсько-большевицької імперії.

Асоціяція особливо багато уваги приділить вивченню національно-розвиткових процесів на Україні, студіюванню всіх особливостей нинішнього національного гноблення українського народу та всіх виявів його визвольної боротьби.

У вивченні перспектив майбутньої Самостійної Української Держави звернено буде увагу на перспективи її міжнародно-господарських пов’язань, культурних і політичних зв’язків, зокрема форми продовження одвічних зв’язків з культурою й економікою Західньої Європи.

Асоціяція надаватиме перевагу підсовєтській тематиці в роках після останньої світової війни" [1, с.10].

Засновниками Асоціяції стали продекан філософічного факультету УВУ проф. Ю.Бойко, редактор І.Кошелівець, проф. Б.Крупницький (письмова згода), продекан юридичного факультету УВУ проф. В.Орелецький, український поет, редактор М.Орест, колишній ректор Віленського Університету й УВУ професор Ю.Панейко, доцент Д.Пеленський, ректор УТГІ професор П.Савицький.

Уже в перших моментах проголошення факту створення Асоціяції до співпраці приєдналися Всесвітліший і Впр. Прелат Генеральний Вікарій Української Католицької Церкви о. П.Голинський, декан Філософічного ф-ту УВУ проф. Державін В., доцент, редактор Л.Ребет. Надходили додаткові зголошення.

Засновники Асоціяції склали у Мюнхені привітання Достойникам обох Українських Церков, Центральному Представництву Укаїнської Еміграції і знайшли при тому цілковите зрозуміння й моральу підтримку.

Зустрічі й звернення до УНРади, ЗЧ УГВР, ОУН під проводом полковника А.Мельника, ОУН під проводом Степана Бандери, СГД показують, що українські політичні сили й організації виявляють глибоку застанову й увагу до започаткованої справи і, здебільшого, зрозуміння наших намірів і цілей [1, с.8-9].

Ю.Бойко не переставав боротися за добре ім’я Незалежної Асоціації, яка була виразником політичної і наукової зрілості українських вчених на противагу членам інституту Американського Комітету Визволення від большевизму (АКВВ).

Завдяки активності голови Незалежної Асоціації проф. Ю.Войка та жертовності певних осіб вдавалося обминати підводні рифи і поволі виводити Асоціацію на "широкі води".

Раптом прийшла допомога від українського католицького епископа Кир І. Бучка (3000 німецьких марок). Це сталося завдяки тому,що члени Асоціації: прелат о.Голинський, Ю.Войко, О.Сулима, Б.Боцюрків спрямували свій удар проти російської православної церкви, яка впряглася у виконания політичних завдань Москви, демонструючи релігійний декорум перед наївними церковними діячами Західної Європи.

Як згадує професор, дружнє листування Кир І.Бучка започаткувало зв’язок Незалежної Асоціації з Українською Католицькою Церквою, тоді як сталий контакт професора Ю.Бойка з архиєпископом Української Автокефальної Православної Церкви Ніканором забезпечував церковну рівновагу між обома церквами.

Наближався рік до кінця. Ю.Бойко пише листа до Кир Івана Бучка 24.12.1954:

"Його Ексцеленції

Високопреосвященнішому Владиці

Архиєпископові Графові Кир Іванові Бучкові. Рим

Ваша Ексцеленціє,

Високопреосвященніший Владико!

В імені Асоціяції Совєтознавців вітаємо Вашу Ексцеленцію з наближенням Свята Рождества Христового та Нового Року і від повноти щирости наших сердець бажаємо Вам здоров’я і того духовного щастя, яке даєтся за видатні успіхи на полі праці в користь Церкви та в службі Богові.

Ми глибоко вдячні Вам за надіслане благословіння, побажання та за матеріяльну підтримку, про яку Ви подбали з батьківською увагою.

Радіємо Вашими намірами опіки над Асоціяцією на майбутнє і готові зробити все потрібне зі свого боку.

Ми готові поширити нашу дослідчу проблематику коштом включення тем з ділянки церковного, релігійного життя в СРСР. Зокрема, з охотою включаємо у працю "Російське історичне коріння большевизму" тему "Зв’язок московської теорії ІІІ Риму з большевизмом". Крім того хочемо, щоб тема "Російська православна церква, як знаряддя імперіялістичної політики Кремля" була б всебічно розроблена. І якщо, на лдумку Всесвітлішого о.Прелата Голинського, потрібно буде, щоб хтось іще, окрім нього, цією темою зайнявся, це можна буде зробити. Можна було б також підготувати до друку грунтовну статтю "Большевицьке насвітлення Ватикану", ширшу працю на тему: "Переслідування Церкви і релігії в СРСР", також "Боротьба московського православія проти Української Католицької Церкви".

Виконання цих завдань було б можливе, якщо б знайшлися значніші фінансові засоби, шо уможливили сякий-такий життєвий мінімум для 5-6 науковців, 2-3 наукові відрядження на протязі року та друк готових праць."

З глибокою пошаною та з проханням молитов за справу Асоціяції

Голова Асоціяції: Ю. Бойко

Обставини діяльності Асоціяції постійно вимагали насвітлення своєрідності й дії. Прикладом таких інформацій у пресі була стаття "Під прапором незалежної науки" Ю.Бойка в газеті "Українське слово" за 10.10.1954 року:

"В останніх тижнях українські пресові органи різних напрямків в Европі й Новому Світі принесли вістку про заснування у Мюнхені "Асоціяції дослідників совєтської теорії і практики в національних проблемах". Ще не перестала бути новиною вістка про вхід українських науковців до "Інституту вивчення історії й культури СРСР" при АКВБ, як тут уже нова відомість про "Асоціяцію"... Українська громадська думка схильна в цьому бачити вияв протиставлення Інститутові. І якшо протиставлення бачити як здорове і шляхетне суперництво, як змагання проти недоліків, які виявлятимуться в роботах Інституту, то, безперечно, Асоціяція втілює отаке протиставлення.

Заснування Асоціяції не є спробою "повалити" Інститут натиском зі зовні. Ми свідомі того, шо до Інституту пішла велика група українських науковців, гарячих патріотів. Вони вірять, що їм гідно вдасться забезпечити українські наукові інтереси в рамках Інституту…

Ми стоїмо на засадах наукового об'єктивізму. Наука мусить констатувати все, не затуляти очей на явища болючі, або невідповідні нашим емоціям, виводити аналізу життєвих процесів з усієї маси фактів, ігноруючи нічого. Однак, коли навіть математика має право на аксіоми, то тим більше вони є конечні в науках соціологічних. Для Асоціяції аксіомою є існування великої української нації, що йде невпинно до своєї державної самостійності, через яку виявить себе український нарід, світ як творча "спецієс".

Захід недоцінює ролі національного чинника в сьогоднішній боютьбі двох світів. Тим часом національні рухи стають одним з вирішальних факторів світової боротьби, і остаточний вислід змагу залежатиме від того,чи національні сили є всередині СРСР і назовні будуть опановані комуністичною Росією, чи вони світово з’єднають свої зусилля для зни;щення комунізму. Виходячи з такого розуміння. історичного розвитку, Асоціяція зосереджує всю свою увагу на проблемах національних. Україну ми мислимо як органічну частину европейської спільноти народів. Комплекс СРСР, з нашого боку, є механічним комплексом,створеним шляхом поневолення, тому ми братимемо українську проблему в усіх й світових взаємозв’язках і не прив’язуватимемо й до СРСР, як це робить "Институт для изучения истории и культур СРСР".

Асоціяція діятиме на засаді понадпартійній, в ній з’єднуватимуться шляхетні зусилля всіх українських політичних сил і середовищ, громадських об’єднань і організацій, які хотітимуть вкласти свою цеглину в розбудову українського незалежного совєтознавства. В Асоціяції єднаються вчені, що належать до різних наукових і високошкільних інституцій. Нашою турботою тепер є об’єднати передусім тих дослідників, які мають спеціяльний інтерес до совєтознавчої ділянки, бо тільки це є запорукою для наших творчих успіхів. Ми хотіли б, шоб до наших лав прилучились і ті молоді наукові сили, які щойно розпочинають свою діяльність. Асоціяція хотіла б провести дводенну наукову конференцію за тематичним циклем: "Національна проблема в політиці большевиків по останній світовій війні". Конференцію плянуємо з участю чужинецьких наукових сил.

Завдання, що їх перебирає на себе Асоціяція, є нелегкі. Вони можуть бути здійснені тільки за широкої моральної й матеріяльної підтримки всієї української еміграційної спільноти. Стяг української незалежної науки гордо маятиме над нами, якщо цей стяг триматимемо всі. Факт постання Асоціяції констатують і політичні кола зовнішнього світу, вони також з інтересом придивлятимуться до того, як в стані українська еміграційна спільнота забезпечити владними силами свої істотні національні позиції на чужині. І цим вимірюватиметься пошана до нас,як до нації.

Професор Ю. Бойко" (1, с.27)

("Українське Слово", Париж, 10 жовтня 1954р. ч. 674).

Політика Інституту АКВБ щоразу привертала увагу українського громадянства на негідні його дії, якими він себе остаточно дискредитував. Інститут АКВБ випустив збірку "Академічна свобода під Совєтами". Редакція збірника на свій розсуд переробила працю професора М.Міщенка "Нейрофізіологія та психіатрія в боротьбі з російським імперіалізмом", яка була прочитана на науковій конференцій, проведеній Комітетом визволення від большевизму. Доповідь одержала гарну фахову оцінку і мала бути надрукована в збірнику Комітету, але редакція зробила велику "операцією" цій доповіді, викинувши із неї все, що стосувалося національної проблеми та російського імперіалізму. Праця набула "общеросійського" характеру, а разом і стала псевдонауковою,тому автор не погодився на її друк у такому вигляді і передав редакції "Нових днів".

Праця проф. Міщенка була надрукована в Лондоні заходами Незалежної Асоціяції в 1956р. під назвою "На послугах "Єдиного принципу".

Навколо цього неправомірного самовільного скалічення думок професора, що висловлені в доповіді, розгорнувся громадський осуд АКВБ, появилися статуті п. А.Гудовського проти затискування свободи науки в інституції, яка декларувала назовні боротьбу з большевизмом, а на практиці не пориває з більшовицькими звичаями. І, одночасно, громадськість висловлювала повну солідарність і моральну підтримку Міщенкові за його поставу, гідну свободолюбивого науковця-громадянина. На цей випадок вандалізму АКВБ зреагувала і Незалежна Асоціяція Совєтознавців, яка опублікувала протест проти цензури АКВБ в цій же газеті "Український прометей" за 21.07.1955 р.

Проф. Ю. Бойко згодом одержує листа від проф.Смаль-Стоцького про згоду вступити до Незалежної Асоціяції.

В газеті "Свобода" появилася статгя професора Р. Смаль-Стоцького (6.10.1955р. ) "Московський Університет і АКВБ", де він викриває антиукраїнські дії Президента АКВБ Говленда Г. Сарджента, який розпоряджався американськими грошовими фондами на пропагандивну боротьбу проти большевизму. Цей американський напівучений безоглядно ідеалізував Московський Університет в його 200-ій ювілейний рік. Навколо цього ювілею шаліла російська хвалебна пропаганда, підносячи Університет на рівень найстаршої, найвизначнішої в Східній Європі інституції. До ювілейного галасу прилучилися різного роду малороси, підбудовуючи погляд, що "Росія перша піднесла на Європейський Схід світло науки".

Професор Р.Смаль-Стоцький різко висміяв весь ювілейний галас, наказуючи на ряд освітньо-наукових установ на Україні, які вже в 17-18 століттях творили наукові вартості (Свобода",четвер,6-го жовтня 1955. Роман Смаль-Стоцький. Московський університет і АКББ), заявляючи, що Американський Комiтет визволення від большевизму довгенько вже розсилає університетам і науковцям брошуру п. н. "А free Voice of the Moskow University Bicentenary 1755-1955" з передмовоюсвого президента Говленд Г.Сарджента. З глибоким поклоном мр. Сарджент підходить у своїй передмові до "російської найстаршої і найславнішої установи вищого навчання", каже, шо "вона відіграла превелику ролю в розвитку російської культури й суспільности" і скаржиться,шо "советські радіо та преса залишилися дивно мовчазними шодо історичної різниці заснування університету, хоча вона була святкована в багатьох частинах вільного світу". Як вільний і, згідно з ідеалами американської Декларашї Незалежности, "передрішений" американський професор, мушу висловити кілька завваг до цієї справи.

Перше питання – це термінологія. В публікації, призначеній для американських науковців, недоцільно вживати термінології, що вносить тільки замішання й хаос в американську публічну опінію. Якщо президент Сарджент вживає термін "Росія" в імперіяльному розумінні, започаткованим царем Петром І у 18 стол., то треба мати на увазі, що частинами Імперії до першої світової війни були й Литва та Білорусь і Польща, Україна та Прибалтика. Це все було "Росією". Чи дійсно тоді був Московський університет "найстаршою установою вищого навчання" на теренах російської імперії? Отож ні!

Слід би поцікавитись президентові Сарджентові, хоч би й прикладно, що вже давненько Україна й Білорусь були звернені лицем до Заходу, їх молодь училась в університетах у Кракові, Празі, Падуї, Больонії, Вітенберзі, Ляйпцігу, Галле, Кенігсберґу, і що вже в 1580р. постала Острозька Академія, 1586р. – Школа Львівського Братства, 1617 р. – Школа Київського Братства, яка 1694року прийняла назву Києво-Могилянської Академії. (Подаю літа за Енциклопедією Українознавства). Проф. В. Січинський у своїй статті в "Свободі" уважае роком заснування Острозької Академії рік 1570, а Київської – 1615. Згідно з академічними традиціями, рік засновання кожного університету чи високої школи рахується від року заснування тієї школи, з якої університет постав, так в двохсотліття Колумбії чи в 75-ліття Маркетського університету враховані всі роки попередніх коледжів. Острозька і Київські Академії – це були правдиві університети, що промінювали на всіх слов’янських сусідів України і були в живім зв’язку з тогочасною Європою. Цю світлу академічну українську традицію хідної Європи продовжує й Харківський університет, що помилко освятковано його 150-ліття. За проф.Січинським, він розвинувся з колегії, заснованої 1727 року,тому він в дійсності існує 228 років! Варто було б през. Сарджентові поцікавитись також університетом у Вільні, заснованим у 1578 р., та в Дерпті, заснованим шведським королем 1632 р., Нації Сходу Європи були, як бачимо, складовою частиною Європи й її культури.

Отож, якщо президент Сарджент величає Московський Університет "найстаршою і найславнішою науковою установою" Росії, значить тих теренів втілених воєнними агресіями Петра І і Катерини ІІ в Російську Імперію, що її американці звуть "Рашія", то це цілком очевидно розминається з історичною правдою. В тому ж суть справи, що Московське царство і московська нація були ще прямо на варварському рівні цивілізації, коли Україна, Литва, Польща й Прибалтика мали вже свої установи високої освіти. Тому поширювати значення річниці заснування першого університету московської нації на всю колишню Російську Імперію – це імперіялістична російська пропаганда і образа всіх неросійських націй Сходу, що з давніх-давен були складовою частиною європейської культури та спільноти і мали свої старі університети.

Двохсотлітгя Московського університету ми, американські вільні й незалежні науковці українського роду, можемо відзначати не як ювілей установи, "що відіграла превелику ролю в розвитку російської культури", а тільки: а) як сумну річницю винищування української науки Москвою; б) як річницю встановлення московської диктатури над наукою й духовим життям не тільки України, а всіх поневолених Москвою націй. Російський царат винищував всю західньоєвропейську культуру поневолених націй і встановлював Московський університет як осередок для їх обмосковлювання. А американські професори, духовні нащадки Вашинґтона й Джеферсона, разом з през. Сарджентом дбають про те, щоб "ця горда річниця для російського народу не пропала"! А як там відворотна сторінка цієї "гордої" медалі? Як там із значенням цієї річниці для "неросійських народів"? Чи звичайнісінька правда і пристойність не наказують згадати щось також про те історичне тло, те брутальне нишення культур і наук неросійських народів, нишення яких започатковане заснуванням цього університету?

Маємо тут повну парелелю із парадами і вітаннями в Америці "Рашен фармер делегейшен"! Комуністичний режим, що знищив в Україні всю хліборобську верству, вислав до Америки делегацію спеціялістів від нищення селянства і його ідеалів, чолових представників урядового большевицького апарату, а американські фармери вітають московських убивців українських фармерів, як делегацію совєтських фармерів. Так і тут царська Москва винищувала була європейську науку й освіту поневолених націй Імперії, а американці вітають "превелику ролю" в розвитку культури й освіти на Сході її Московського університету...

Друга справа: през. Сарджент не задоволений совєтським радіом і пресою, що вони "зберігають дивну мовчазність супроти цієї історичної події". Це дуже просто вияснити: їх ситуація супроти цих роковин була дійсно, як москалі кажуть,"пікова". Якби Американський Комітет трохи більше застановився над цим питанням, то зробив би прислугу Америці і мовчав, залишивши виспівування славословій Московському університетові самим москалям. Чому?

По-перше, університет зорганізували німецькі професори, чужинці, а цей факт заперечує культурну ролю "старшого брата" на Сході взагалі. По-друге, фундаторкою університету була дочка Петра Першого, цариця Єлисавета, одна з найбільших розпусниць дому Романових; жінка, що не тільки весь час міняла своїх альфонсів-коханків, але була бестіяльсько жорстока й мстива, що наказала вирізати язик фрейлыні Лопухіній і бити людей публічно кнутом. Вона дала право поміщикам засилати селян на Сибір, проти її влади постали були башкіри і т. д. Навіть Совєтська Енциклопедія пише: "Царювання Єлисавети було епохою тяжкого поневолення немосковських народів, їй належить проект вислати всіх жидів з Росії". Як бачимо, вона є свого роду ідейною прабабунею Гітлера і Гімлера. Вже ці наведені факти виказують ясно, що за калібер була особистість фундаторки Московського університету. Вона продовжувала ту впрост скандальну добу неморальности, що почалась Катериною Першою, польською наложницею Шеремєтєва та Меншикова, пізніше офіційльною жінкою Петра І і осягнула свій вершок за опікунки Московського університету, властивої наступниці Єлисавети, Катерини ІІ, жінкою божевільного Петра ІІІ. Вона замордувала його при допомозі своїх коханків, офіцерів гвардії, і внесла в історію Росії такий бруд, що староримська Мессаліна в порівнянні з нею – невинне дівчатко…

Але треба признати, що, незважаючи на свою неморальність, і Єлисавета, і, зокрема, Катерина ІІ вміли собі поза кордонами Росії робити "славу" як "опікунки науки й культури". Вольтер побирав від Катерини ІІ по тисячці дукатів щомісячно за те, що вихваляв її як "генія", "Семіраміс Півночі" і т. д. Вона вміла ломити характери золотом, купувати науковців та письменників, що й сьогодні практикує червона Москва там, де не сягає її терористична рука. На жаль, попадають у тон тієї практики і деякі американські "приватні кола", що під гаслом визволеиня від большевизму обдаровують поневолені Москвою народи імперіялістичним московським непередрішенством.

"Узявши цей життєпис фундаторки Московського університету й її наслідниці до уваги, хай през. Сарджент не дивується мовчазності й соромливості совєтської пропаганди з нагоди двохсотліття... Забагато зла, крови, бруду, неморальности й прямо звірства пов’язані з фундаторкою й її добою. Навіть кривава і звіряча сучасна Москва завагалася чванитися "фундаторкою" першого університету москалів, щоб їх, і то з повним правом, не оскаржили в антисемітизмі. Зрештою, сучасній Москві вирізування язиків більше не імпонує, вона вдосконалила свою методу й критиків: опозицію просто розстрілює.... Що Американський Комітет настоює величати фундацію тієї фундаторки, що хотіла всіх жидів виселити з Росії, і водночас є теж "дивно мовчазний" щодо своєї фундаторки університету Єлисавети й її історичної постаті – це кривда, зроблена всім немосковським народам, жертвам російського імперіялізму.

Третя справа – це ті голоси американців. Щодо професорів і президентів – Бог з ними, їх Американський Комітет попросив "вітати", ну вони й вітають офіціяльною тарабарщиною. Але щодо обидвох студенських денників, то це вже інша справа. Президент Сарджент, мабуть, не знає, що видавець (1915) Гарвардського "Крімсон", Джон Рід похований у Кремлі в Москві, бо він так завзято, сердега, боровся за "академічну свободу" для Московського університету, очевидно. А щодо Колумбійського "Спектейтора", то де він був, коли сучасний президент Алаєнс Коледжу, Колеман, тоді професор Колумбії, з протестом покинув університет тому, що він брав по 10,000 долярів річно на катедру Міцкевича (!!) від комуніста Бєрута, який знищив всю академічну свободу в Польщі'? Така-то була академічна солідарність у боротьбі за академічну свободу для Польщі, що дала Америці і Косцюшка й Пуласького... Запевняю през. Сарджента: Москва добре знає ці факти і знає ціну різних "голосів"...

Вкінці, четверта справа – це голоси науковців-емігрантів. І тут Американський Комітет, згідно із своєю політичною лінією, зробив з річниці маніфестацію "единства русской науки", включаючи в чолобитню Московському університетові і професорів українських університетів в Одесі й Києві. Але ми йому вдячні, що він не використав для цього своїх нових українських співробітників, а обмежився до "голови відділу літератури Одеського університету", Петра Єршова, що гримить: "ми, російські науковці на еміграції, також святкуємо двохсотліття Московського університету"... Американський Комітет обмежився до колишнього декана правничого факультету Київського університету, Євгена Кулішера, що проголошує: "Від середини ХІХ стол. в Росії теж ніхто більше не наказував науковцям в що вони мали вірити і що досліджувати. Російські університети, очолені найстаршим Московським університетом, завжди боронили академічну й наукову свободу від усякого порушення". Бувший київський декан або шуткує, або не знає, що діялося в історії, мовознавстві і літературознавстві... Це тим прикріше для нас, українських науковців, твердження, бо проф. Кулішер був громадянином УНР, ба навіть кандидатом на міністра в дипломатичній службі УНР. І ще третій голос б’є поклони Московському університетові. Проф. Кулішер напевно буде здивований, у яке товариство він попав. Це – професор Київського університету, сумнозвісний Константин Штепа – теж "борець" за академічну свободу: "Коли академічна свобода буде відновлена в нашій батьківщині, коли наука там стане такою вільною, якою вона тут, коли жодні сторонні впливи не будуть диктувати науковцям, що вони мають уважати за правду, а що за фальш, тоді я бажатиму з глибини мого серця, щоб Московський університет розцвів і мав дальші успіхи". Ми вдячні Штепі, що він ще раз вияснив нам, де його батьківщина. Ці всі голоси достосовані до голосів московських емігрантів, що патетично в привітах вигукують: "російська національно-культурна традиція", "російська національна свідомість","свято російської науки". "Московський університет завжди буде сяючим світлом для всієї Росії", "сини Ломоносова" – гавдеамус ігітур! І всі вони забули, що деякі "сини Ломоносова" ломили носи й черепи нещасних поневолених націй Російської Імперії десятками років.

І ще п’ята замітка. През. Сарджент, маючи на увазі конференцію науковців-емігрантів, зааранжовану в Нью Йорку минулого року своїм попередником адміралом Стівенсом, пише в кінці передмови: "як совєтські емігранти-науковці недавно заявили, причиною того, чому комуністичні лідери відмовляють свободу науці, є страх, що ця свобода підважить фундаменти їхнього тоталітарного режиму". Добре, вже знаємо, чому комуністичні лідери відмовляють свободу науці, але дозвольте запитати, чому Американський Комітет через свого представника в організаційній і редакційній Колегії тієї конференції брав участь у відмові тієї повної свободи науки на вигнанні у вільній Америці? Та ж заява, надрукована на другій сторінці пагінації публікації "Academic Freedom under the Soviet Regime": The participants in the Conference, exercising their right to academic freedom, voiced their views freely and without restriction, є явним впровадженням в блуд американської публічної й академічної опінії. Українська наука бореться за повну академічну свободу і протестує проти всякої політичної цензури і контролю, посередніх чи безпосередніх. Тому з прикрістю стверджую, що в тім випадку засада Ломоносова у вільній Америці була погвалтована... Я знаю і не перечу, що перед першою світовою війною була в Московськім університеті і низка справедливих москалів-професорів, знаю теж про наших професорів-хохлів, що прихильно ставились до України й інших поневолених націй російської імперії. Ті ліберали, ми їх широ шануємо, були тільки білими круками, виїмковими, що потверджували правило щодо обрусительної місії Московського університету, Проте, вплив цих московських "лібералів" на політику й публічну опінію москалів був рівнозначний впливові на Американський Комітет ідей адмірала Менца, що, як бачу із списку тростістів у брошурі, вже є "сфайрований", – але винахідник шести українських партій і федералістів п. А.Дон Левін пишається ще між тростістами, мабуть як символ "академічних традицій Мюнхенського Інституту". Мені очі відкрили і вилікували від усякого довір’я до мілюковського лібералізму мої колеги, колишні професори (поляки) Московського і Петроградського університетів, дійсно європейської слави науковці, що змушені були працювати теж, як і всі інші науковці поневолених Москвою народів, для слави "російської науки". Такі люди, як Бодуен де Куртене, Петражицкі, Пожежінскі, звали той лібералізм "російських університетів" шкідливою легендою і брехнею.

Тому для нас американських професорів українського роду, Московський університет був і є символом насильства й неволі та антитезою всіх засад Американської Деклярації Незалежности, що їх Тарас Шевченко проголосив ідеалами для України."

Полеміка між Інститутом АКВБ і Незалежною Асоціацією розгорталась. З’являлися статті в пресі. Прикладом такої полемічної статті була стаття Ю.Бойка "Про Інститут АКВБ, Асоціацію Совєтознавців та національну етику", надрукована в "Українському Слові" в Парижі від 23. 01. 1955 р. (ч. 689):

"Поява в "Українських Вістях" за 26 грудня минулого року статті заступника директора Інституту АКВБ п. І.Бакала під назвою "Більше об’єктивности в оцінці роботи інституту" є, якщо не помиляємося, першою апологіею праці українських науковців в Інституті вивчення історії і культур СРСР при АКВБ. Цей публічний виступ звертає на себе увагу тим, що виходить він від офіційної особи, яка у значній мірі відповідає за постановку даної ділянки праці. І тому на цій статуті варто спинитися спеціяльно.

Стаття починається знаменним твердженням: "Співпраця українських науковців з росіянами в Інституті для вивчення історії і культури СРСР в нашому політичному житті під цю пору річ небуденна. Вона приковує увагу всіх політичних груп, об’єднань і центрів українського вільного світу й ділить його на тих, хто підтримує співпрацю за певної обумовлености і догодження (непорівняна більшість), і тих, хто поборює її, відкидаючи будь-яку домовленість із росіянами (незначна меишість).

Залишаючи на стороні питання, якими вимірними інструментамн вимірює автор "непорівняну більшість" і "незначну меншість", звернемося до основного, до того, що потрясає свідомість кожного, хто вдумається у сказане: "співпраця з росіянами". І не співпраця з росіянами типу Алексінського.(противника російської імперіялістичної свідомости), яка є можливою і потрібною, а співпраця саме з тими, що є в Інституті, з тими, що репрезентують традиційну російську свідомість і на протязі років своєї праці в Інституті зовсім виразно розкрили її, як цілий букет із духмяним "истинно-русским" запахом.

Досі ми думали, що українські науковці пішли в Інститут не для того, щоб співпрацювати з росіянами, лише для того, щоб проломити російське засилля в ділянці совєтознавства на чужинному форумі. Ми мали глибоко скептичний погляд на те, що саме під опікою АКВВ цей пролом можна здійснити.

Бо і справді, кому ж, як не новим співробітникам Інституту, належалось би викрити антинаукову ідейно-великодержавну традицію Інституту і тим засвідчити, що тепер уже Інститут історії і культури – зовсім інший, ні в чому не схожий на попередній, що між минулим і теперішнім Інститутом – прірва. І ми сподівалися, що матеріяльно забезпечені українські співробітники Інституту всі сили віддадуть саме цьому завданню. Лише дивувались, що ця найгрунтовніша справедлива критика російських псевдонаукових концепцій не приходить.

Коли ми прочитали у "Бюллетень Института" ч. 4-5 з приводу дискусії в національному питанні на Тутцінзькій конференції твердження, що дискусії пройшли "в обстановке дружественного взаимопонимания", то нашому здивуванню не було кінця, і ми не змогли зрозуміти, чому голова Наукової Ради проф.Мартос пропустив до друку таке твердження. Адже на конференції було саме навпаки, підхід українських дискутантів був діяметрально протилежний від підходу росіян та русофілів, і говорити про "дружественное взаимопонимание" в такій ситуації означає, іншими словами, твердити, що з приходом українців у лінії Інституту нічого не міняється. Ми не розуміли цього і думали,що пропущення такого твердження є просто результат неуважності з боку украіїнських відповідальних представників у Інституті.

Тепер, у світлі статті заступника директора І.Бакала справа несподівано для нас виясняється зовсім інакше. Виявляється, що ті особи, які в Інституті сидять, постійно керують цією ділянкою з українського боку, не організували належним способом будь-що-будь значну групу українських співробітників і стипендіятів для наступу проти "наукової" спадщини Інституту, а дбали про налагодження "співпраці з росіянами".

Щоправда, співпрацю цю мислиться "за певної обумовлености". В чому полягає ця "обумовленість", якими документами та обумовленість зафіксована, ким гарантована дієвість її, де, нарешті,опубліковані документи про це, українське громадянство не знає. Не знають, маємо враження, і стипендіяти.

Саме в той час, коли ішли переговори з приводу реорганізації Інституту, вийшла з друку книжка Д. Карова "Партизанское движение в СССР в 1941-1945 гг. " .

В цьому виданні бачимо не лише некомпетентність у відношенні до предмету досліду,але тако~ж і прямі наклепи на адресу українців. Це був, так би мовити, акоманемент до музики реорганізації. І заслугою проф. Кубійовича було те, що він гостро поставив питання про цю книжку. Урядовці АКВБ сполошилися, здається, виправдовувалися, здається, обіцяли не пускати книгу далі в обіг. Але проф. Кубійович відійшов в сторону, не бере ніякої активної участи у справах Інституту. А ті, що лишилися, не припильнували справи. Книжка красується в бібліографії Інституту теж як "наукове видання".

І ніхто не поспішив з рамени Інституту спростувати наклепів Карова. В Еспанії працює за фахом і публікує свої праці еспанською мовою знавець цукробурякового насінництва проф. Ол. Архимович. Українська преса навіть пишається інколи успіхами "нашого вченого" серед чужинців. І от українець Архимович друкує в Інституті свою фахову працю "Селекция и семеноводство сахарной свеклы в СССР" російською мовою, хоч і говорить у своїй праці переважно про насінничу справу на Україні, бо ж, як відомо, цукрове буряківництво України набагато переважало всі інші терени СРСР разом узяті. До речі,цей останній факт,цю перевагу, у просторій книзі ніяк не підкреслено, і Україна, як національно-господарська агрономічна цілість, ніяк не виділена. Наслідком цього особлива роля України у буряківництві не тільки в СРСР, але і в цілому світі залишається не заторкненою. А це має і свій політичний ефект. Чи усвідомлюють це керівники неукраїнської групи Інституту?

Саме такий характер має книга Лебедя і Яковлева "Транспортное значение гидротехнических сооружений СССР",так само останні "Бюллетни" і "Вестники" Інституту, де знаходимо ще й одверту оборону російської історичної експансії, російського імперіялізму (рецензія Александра Плаке на кн.: "Soviet Imperialism")."

Редакція "Українського Слова" включилася в дискусію супроти Інституту АКВБ окремою статтею:

"Про тих, що стали на шлях опортунізму." Де говорилося:

"Згадані панове роблять спробу відповісти чільним діячам Незалежної Асоціяції Совєтознавців проф. Ю.Бойкові, В.Орелецькому, П.Савицькому на їхню грунтовну працю "Куди ж далі?". Керівники Асоціяції перед громадzнством наочно викрили всю глибину ганебності коляборанства з російським імперіялістами, в яке включилися провідні службовці АКВБ на чолі з проф.Мартосом, та звернули апель до сумління вчених в тому сенсі, що дальший хід вибраним шляхом суперечить засадам української визвольної політики, потребам успішної боротьби проти большевизму та імперативам людської моралі.

Репрезентанти керівництва Інституту, проф.Мартос, проф.Я.Вакуленко і доцент І.Бакало своєю відповіддю засвідчили, що вони заклик Асоціяції знехтували. Ба, більше, вони заходилися коло самовиправдання, а що справжніх доказів для своєї правоти вони не знайшли, їм доводиться застосовувати слизькі силогізми, перекручення фактів.

Наша газета в числі 761 (10 червня ц.р.) статтею "По похилій площі" зовсім недвозначно висловила свою солідарність з поставою Асоціяції. Це нас звільняє від обов’язку друкувати лист проф.Мартоса і його колег, тим більше, що лист становить собою апологію АКВБ, а наша газета ніколи речей такого характеру не містить. Ми не сумнівалися, що в нинішній жалюгідній ситуації натхненники коляборування АКВБ знайдуть для себе трибуну. І дійсно, Ульмівські "Українські вісті" 12 липня 1954р. не лише вмістили їхню заяву, але й випустили з демагогічною передовицею на тему Асоціяції.

Стаття "Куди ж далі?" була спрямована до засипання того рову, який викопали науковці, що пішли на високоплатні посади в Інститут і тим зламали український єдиний національний фронт. Лист Мартоса і його колег ще більше поглиблює той рів, а статгя Ф.Гаєнка перекидає вину з хворої голови на здорову. Панове адміністратори з Інституту хотять довести, що вони не є "службовцями АКВБ". Довести це неможливо, бо, як відомо, Інститут фінансується з засобів АКВБ, емісари АКВБ (тепер проф.Фрідеріксен) офіційно наглядають за діяльністю Інституту, і ніяка істотна зміна в діяльності не є можлива без їх відома. Відомо також, що для вступу в Інститут на працю потрібно затвердження від працедавця, тобто відповідальних американських чинників.

Професор Б. Мартос і його найближчі колеги не знайшли в собі мужности признатися, що вони несуть відповідальність за нинішній ганебний стан співпраці своєї групки з російськими імперіялістами. Вони шукають караванчика, ким могли б охороняти себе від закидів. Звідси їхнє твердження: "співпраця українських науковців в Інституті... не є наслідком їх індивідуального рішення. Перше, вона була схвалена уповноваженими 4-х наукових українських інституцій, що існують на еміграції (УВАН, НТШ, УВУ, УТГІ), друге – українськими політичними партіями, що входять до Української Національної Ради". Панове не схотіли, хоча б для сповидної об’єктивності, зазначити, що навіть на терені УНРади вони не знайшли собі одностайної підтримки і одна найсильніша політична організація УНРади – Організація Націоналістів активно поборює їхню безпринципну коляборацію.

Але вже зовсім стають вони на шлях дезінформації, коли згадують про УВУ, НТШ, УТГІ. Відомо, що поодинокі "уповноважені" в такій важливій справі, як співпраця з росіянами, не можуть рішати за цілу інституцію. Ніяка інституція, що себе поважає, до цього не допустить. Не допустили до цього і вищезазначені заслужені українські установи. Сміхотворним є твердження, ніби УТГІ має якусь причетність до цього заламання українських позицій: відомо, що Найвиший Достойник УТГІ, ректор, проф. док. П.Савицький належить до Президії Асоціяції. Маємо певні відомості,що з ним у поглядах на Інститут солідаризується велика більшість науково-педагогічного складу УТГІ.

Саме тепер в ряді українських газет з’являється повідомлення Сенату Українського Вільного Університету про те, що органи УВУ ніколи не виносили ніякої ухвали про співпрацю з Інститутом Дослідів СРСР.

Стаття "Куди ж далі?" з’явилася в багатьох органах української преси в Европі й за океаном, і то не тільки націоналістичної, і саме вже це свідчить, що українська громадська опінія усвідомила дійсний стан в ділянці співпраці з АКВВ і ніякі хитромудрі аргументи на українську спільноту вже не діють.

Відомо також, що Голова НТШ в Сполучених Штатах Америки проф. док. Р.Смаль-Стоцький належить до Незалежної Асоціації Совєтознавців і активно виступав проти залицянь м-ра Сержента до росіян з приводу ювілею Московського Університету. Чи можливо, щоб у таких обставинах НТШ в Америці пішло на співпрацю з АКВБ? Розуміється, таке припущення може бути продиктоване лише бажанням дезорієнтувати суспільство. Так само фантастичним було б це припущення і щодо НТІІІ в Канаді, голова якого проф. док. Вертипорох є членом Незалежної Асоціяції Совєтознавців. Канадійське НТШ у свій час виступило в пресі з гострим протестом проти затискування вільної думки українських учених з боку АКВВ, солідаризувавшися у своїй поставі з поставою Асоціяції.

Українські службовці Інституту посилаються на те, що з ними співпрацює "більшість українських науковців на еміграції". Не заперечуємо, що саме наслідком дезінформації багато учених стали жертвами проф.Мартоса і його компанії. І власне в тому й цінність статnі "Куди ж далі?", що вона розкриває очі тим, які здалека стоячи від Інституту, не мали змоги простежити за цілістю його дії.

Автори листа не мають як розгорнути аналізу всіх закидів, поставлених їм від Президії Асоціяції, вони спиняються лише на деяких і тут стають на шлях гри нечистими картами. Як відома, краплею, що переповнила терпіння українського громадянства, була поява статті Пушкарського в ч.5 "Українського Збірника". Службовцям АКВБ слід було б почати з визнання своєї вини і посильної направи й. Замість того, панове вирішили боронитися. Вони пишуть: "Що торкається до особи автора статті, то тут треба зауважити: ні редакція, ні видавнича колегія, приймаючи ту чи іншу статгю, не досліджують минулого автора". Цим думають вони виправдати друк статті Пушкарського. Даремна справа, панове! Впустивши на сторінки свого збірника "вченого", що плюгавить в еміграційних обставинах гетьмана Мазепу, що виправдовує всі вияви російського імперіялізму, ви ще думаєте зберегти позу невинної ображеної гідности?

Саме тут і виявляється глибина вашого морального упадку! Коли ви ще не писали своєї відповіді, можна було всяко думати про вас, можна було вірити, що ви були несвідомі того, кого пускаєте до себе в збірник, що ви лише недогледіли. Сьогодні це припущення відпадає, бо ви з цинізмом заявляєте, що вас співпраця з панами Пушкарськими не разить. Пушкарські, що живуть садистичною ненавистю до ідеї українського самостійництва, коляборують (співпрацюють – Д.Т.) із "самостійниками"! Яка "зворушлива" картина!

Українське громадянство повинне пильно придивитися до цього морального розкладу людей, які колись тішились тою чи іншою мірою пошани і витягнути з цього для себе висновки у ставленні до "патріотів".

Панове українські адміністратори з Інституту поставили собі за ціль будь-що виправдатися перед українською опінією. Приперті до муру з нарисами проф. ІІІіряєва "До проблеми інтелігенції СРСР", вони не мають аргументу до того, щоб виправдати поставу редакційної колегії, очолюваної проф. Б.Мартосом, яка пропустила цю книгу до друку. Книга твердить, що в СРСР вся інтелігенція представляє єдину російсько-імперську націю. Ніяких навіть винятків з цього ІІІіряєв не вбачає. І от таку книгу проф.Мартос пустив до друку. Ця шовіністична книга іде у світ під маркою Інституту, авторитет якому так старанно підбудовують деякі українці, вона лише затруює їхні уяви рос. шовіністичним туманом.

Для авторів листа "дивною" є вимога Президії Асоціяції вживати української мови на конференціях Інституту, вони бояться 15 перекладачів, забуваючи, що на широких міжнародніх конференціях таки до перекладачів звертаються раз у раз…"

Наукова конференція Незалежної Асоціації.

Голова НА проф. Ю.Бойко разом з її членами готовився до проведення наукової конференції. Це була дуже відповідална справа, успіхи якої повинні були б підтвердити важливість цієї інституції для української справи. З цього приводу Ю.Бойко написав статтю в тижневику "Напередодні конференції Незалежних Советознавців", де вказує дату проведення конференції (4-6 березня 1955 року), метою якої було підсумок роботи за перші п’ять місяців творчо-наукової праці вчених-ентузіастів, які досліджували національну проблематику, яка була головним рушієм політичних відносин між націями у СРСР і боротьби їх за визволення від більшовицького рабства. Створення Незалежної Асоціації, по суті, відповідало давно назрілій потребі – мати український совєтознавчий дослідний центр, який би об’єднав дослідників з різних укр. наукових інституцій. Ця ініціатива збігалася з активізацією перебудови Інституту історії і культури народів СРСР, який існував при АКВБ і ніяк не міг "перебудуватися". Тому виникла потреба в створенні абсолютно незалежної як фінансово, так і духової інституції від чужинних впливів. Але творення і робота й не проходила без перешкод. Так, декому здавалося, що НА перешкодить перебудові Інституту історії і культури народів СРСР, дехто вважав, що Асоціація є причиною деконсолідації сил укр. світу, забуваючи, що в совєтознавчій ділянці немає навколо чого консолідуватися, що таким консолідаційним осередком найбільш ймовірно повинна стати саме Незалежна Асоціація, бо іншої не було.

Конференція НА відбулася 4.03.–6.03. 1955 року в одному із приміщень німецького Університету в Мюнхені, в Америка-Інституті, у великому актовому залі. Брали участь у конференції, крім українців, видатні іноземні вчені: проф.А.Джанніні ("Совєтська національна політика після 1941року"), член Фінсько-Угорського наукового об’єднання д-р. Ганс Фінфайзен ("Совєтська національна політика у Казахстані"), д-р. Юрген фон Ген з північної Німеччини ("Австрійське питання в тактиці і стратегії большевизму"), проф. д-р. Вірер ("Крах русофільства в Чехословаччині"). Українські вчені в своїх доповідях приділили головну увагу відносинам між Україною і Росією [1,с.51-66]. На конференції прочитано 14 доповідей, присутніх було понад 60 чоловік.

Отже, програма конференції охопила широке коло питань національної проблематики в совєтській Україні, і цим вона мала вигідну позицію проти Інституту АКВБ, де українську справу прив’язувалось до імперськосовєтського комплексу.

Незважаючи на важливість конференції, все ж таки знайшлись люди, які всіляко пробували знецінити наукові осяги конференції. Відповіддю на їхні провокації була опублікована стаття Ю.Бойка "Говорім одверто", де розвінчує тих, які під криптонімами писали критичні зауваження, повні ненависті, зводячи рахунки з керівниками НА.

В дискусію проти примітивної критики на конференцію НА, виступив проф.В.Орелецький, який зазначив: "Українські вісті" хочуть вмовити укр. суспільність, що наукова конференція Асоціації Совєтознавців не вдалася... Сховайтесь, панове, 14 науковців, чого варті ваші знання, ваш науковий стаж і досвід... А ось уже відгуки паризького, польського журналу "Культура", який бачить в Асоціації і її конференції визначне явище, для панів Ханенок (один із "критиків". – Т.Д.) це не має значення..., в редакції "Культури" не сидять ті гемонські націоналісти, що завзялися бути "повивальними бабусями" Асоціації." І далі автор, щоб спростувати думки "критиків" про брак науковості конференції НА, аналізує доповіді, які були виголошені проф.Амадео Джанніні, проф. Ю.Бойка, доповідь якого американський советознавець проф.Р.Смаль-Стоцький називає знаменитою. Пігсля такої авторитетної оцінки, вибачте нам, що не віримо Вашій блискучій іронії, але вимагаємо не менш блискучих аргументів, розкрийте нам всю глибину Вашої премудрости.

Взагалі констатуємо, що завзялися на проф. Бойка. Вам навіть хотілось би відділити Голову Асоціації від усього тіла нашої інституції, бо з іншими членами, як ви натякаєте, могли б сяк-так поладнати справи. Запевняю вас, що ви помиляєтесь. І коли проф. Бойко навряд чи схоче вступати з вами в дискусію на грунті тих особистих образ, які ви йому нанесли, то чуємо обов’язок відповісти замість нього. Це ж на його адресу пишете ви, що "бувають професори і без імені"..., що він хоче "набути ім’я творынням Асоціації". Мушу на це вам відповісти, що й тут взялися ви грати нечистими картами. Проф. Бойко на науковім полі зовсім не новак, а оце в червні цього року минає 25 літ від того моменту, коли поважний київський місячник "Життя й Революція", той самий, де друкувався проф.М.Зеров, проф.Филипович і інш світила нашої науки й письменства, видрукував першу наукову працю Ю.Бойка "Молодий театр" у Києві (6, 1930. С.154-170), закінчену саме перед його арештом у справі СУМу, ...зазнав переслідування за "буржуазний об’єктивізм у науці" і оголошений ворогом народу за націоналізм...; викладав історію укр. літератури в Харківському педінституті, був науковцем в Інституті Шевченка Академії наук, ще перед війною друкував десятки статтей і окремі видання на літературознавчі теми. А опинившись на еміграції, не кидав проф. Бойко наукової діяльности...: праця в УВУ, доповіді на конференціях НТІІІ, УВАН, доповідь для чужинних науковців в Ост-Европа Інстинуті, участь в "Енциклопедії Українознавства", його книжка "Шевченко і Москва" і ін. І, очевидно, не Ханенкам давати на проф. Бойка атестат зрілості." [1, с.70-72]. На превеликий жаль, редактор газети "Сучасна Україна" І. Кошелівець, будучи членом Асоціації, написав негативну рецензію на проведену конференцію.

Полковник А. Мельник був вражений тим,що член Асоціяції Кошелівець І. написав негативну рецензію і запитував Ю.Бойка про причини такого випаду в листі 10.03.55 р. На це Ю. Бойко відповідає йому листом від 28.03.1955 р:

"Великоповажаний Пане Полковнику!

Ви, мабуть, читали в "Сучасній Україні" хамську статтю І.Кошелівця про конференцію. Іде виключено, що тут замішані і американські гроші (через старого Пеленського, який працює в "Освобождении"). Наскільки я є зорієнтований, ця статгя викликала незадоволення серед самих угаверівців, особливо в колах "Українського Самостійника", який відгукнувся дуже позитивно про конференцію. Ця рецензія є для нас ускладненням, бо зменшує шанси на матеріяльну підтримку з боку УККА. Ту ж саму ролю відіграє і нікчемна замітка в "Українських Вістях"…

Інститут АКВБ застановлявся над тим,як внутрішньо розкласти Незалежну Асоціацію Совєтознавців. Всім в Інституті було відомо, що основною духовою силою в Асоціації був проф.Ю.Бойко, і керівництво інституту складало в своїй уяві план привернути Ю.Бойка на свою сторону матеріальними засобами. Тому ще в 1954 році директор Інституту Яковлєв разом із своїми співробітниками вирішили прийняти проф. Ю.Бойка до складу Інституту без повідомлення йому про це, і тим самим дискредитувати професора в очах суспільства. Але проф.Бойко далі активно виступав проти АКВБ і їм довелося звернутися до професора з заявою, що він, мовляв, від ряду місяців належить до Інституту, бо був присутній на одній із наукових конференцій Інституту. Його повідомлено, що, нарешті, треба оформити його перебування в Інституті офіційно, щоб він мав право голосу в АКВБ, не покидаючи навіть Асоціацію. Проф.Бойко повідомив, ціо він ніколи не робив спроб до вступу до Інституту АКВБ і ніколи цього не зробить. Тоді звернувся до нього проф. Б.Мартос, керівник української групи в Інституті від 8 квітня 1955 року з позовним закликом погодитися професору вступити и Інститут АКВБ, на що повторно була відповідь Ю.Бойка та сама, що і раніше. Голова Наукової Ради Інституту проф. Б.Мартос пише листа до проф.Ю.Бойка:

"Високоповажаний Пане Професоре!

На рекомендацію представників українських наукових установ в червні 1954 року Вас було внесено в списки Генеральної Асамблеї членів Інституту. Хоч Ви на цій Асамблеї і не були присутні, одначе формально Ви стали членом нашого Інституту. На мій погляд, Ваша чинність в Асоціяції Українських Науковців не може служити перешкодою для дальшого Вашого перебування в складі Інституту. Я маю побоювання, що Ви можете не взяти участи в Генеральній Асамблеї членів Інституту, що має відбутися в липні ц.р. і матиме для нас неабияке значення. Ваша неучасть в ній нас позбавила би одного рішального голоса…

З повною пошаною до Вас

Голова Наукової Ради Інституту

Проф. Б.Мартос."

Щоб припинити шантаж, який ішов із Інституту АКВБ, проф.Ю.Бойко офіційно спрямував лист до преси 6.07.1955 р.:

"ДО В1ДОМА УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

Певні особи з Мюнхенського Інституту АКВБ поширюють чутки, ніби я належу до Асамблеї цього Інституту чи його Наукової Ради.

Цим заявляю, що я ніколи ні до Асамблеї, ні до Наукової Ради не належав, ні в якій мірі в працю Інституту не включався, ніколи ніякої матеріяльної підтримки від нього не шукав і не одержував.

До здійсненого влітку минулого року варіянту "реорганізації" Інституту АКВБ, я зайняв публічно негативну поставу ще тоді, як реорганізація лише намічалася (торік у березні), і мою поставу подали до відома українські часописи різних напрямків.

Продекан УВУ, Голова Незалежної Асоціяції Дослідників Совєтської Теорії і Практики в Національних Проблемах

Проф. др. Ю. Бойко [1, с.14].

Наукові здобутки Незалежної Асоціації

Головним завданням, що стояло перед керівником НА проф. Ю.Бойком-Блохіним шукати матеріальної підтримки для видавничої діяльності Незалежної Асоціації. Гроші потрібні були на друк і видавництво матеріалів наукової конференції, на випуск книжок та журналу.

Може б єдиним рятунком було б для Асоціації, щоб я в брався з Океан і там, через читання доповідей на різні теми настарцював для неї грошей, але і ця справа якось не йде, бо там немає ентузіастів мого пляну. Нещодавно випустив свою нову річ "Тарас Шевченко на тлі західноєвропейської літератури…"

Проф. Ю.Бойко був зацікавленний у виданні своїх праць і англійською мовою. В США появились друком англомовні праці з українознавства в спеціальному квартальнику, який редагував професор, редактор Чубатий.

Ю.Бойко звертається до нього в листі від 9.02.1957р.:

"Добре було б у Вашому квартальнику вмістити статтю про "Чотири шаблі" Ю.Яновського, або взагалі про його ранню творчість. Маю цікаві матеріали про ВАПЛІТЕ, які ще у друкові не використовував, а цей рік є ювілейний щодо знищення ВАПЛІТЕ (1927-1957). З чисто дослідчого аспекту мене цікавить проблема: Скрипник і Хвильовий. Матеріал мало відомий для укр. читача, а разом з тим цікавий, у світлі цього виступила істотна відмінність між українським націоналкомунізмом і націоналізмом."

Професор збирає сходини на своїй квартирі однодумців: В.Орелецького, П.Савицького, Д.Пеленського, Л.Ребета, В.Державина та ін., де було вирішено видавати періодичний бюлетень німецькою мовою – "Die Nationalitätenpolitic Moskaus", обсягом 70сторінок. Таких бюлетнів вийшло сім номерів за період 1956-1970рр., в яких друкувалися вчені та члени Незалежної Асоціації. Перший номер бюлетня було розіслано безплатно в німецькі наукові установи. Німецький уряд Боннf виділив матеріальну підтримку для НА – 3000 DM, а Неrr luder вислав на адресу НА – 2500 DM, що дало можливість і надалі продовжувати випуск бюлетня.

Захищаючись, опортуністи Інституту АКВБ пробували атакувати прихильників НА, вносили вагання і сумніви в свідомості укр. громадянства. Так, вони випустили книжку Михайла Добрянського "Асоціація проти Інституту" (Мюнхен, 1956), розповсюдивши безплатно серед українців. У відповідь проти цієї книги виступив один із рядових укр. інтелігентів В.Мовчан із блискучою статтею "Доляровий герой", де автор дошкульно викрив підступність М.Добрянського. Стаття викликала резонанс серед українців (1,с.90).

Матеріальні потреби Асоціації вимагали від проф. ю.Бойка поїздки за океан. І ранньою весною, з 24.03 по серпень 1958 р., Ю.Бойко здійснив поїздку за океан... Він поїхав до Нью-йорку, а звідти протягом весни, літа й осени відвідав 30 місцевостей в США і Канаді, де проживали укаїнці. Скрізь він виступав з доповідями, показуючи ті політичні трудощі, на які натрапляла совєтська влада на Україні у впровадженні своєї аціональної політики. "Це була важка поїздка, – як говорить Ю. Бойко, – інколи я тулився як "гість" у малознайомих людей, щоб заощадити гроші для Асоціації, іноді змушений був шукати найдешевшого готелю, їздити залізницею, автом друзів по Організації (ОУН - Т. Д.)". Я просила професора розворушити старі спогади. Це професор зробив без вагання, подавши один епізод, найприкрішу для нього подію в його "мандрах". Це було в одному із міст в Америці. Українські організації міста добре розрекламували приїзд європейського гостя, цілі Асоціації. Українських емігрантів зібралося багато. Професор був в захопленні і натхенно схарактеризував свою місію. Він бачив перед собою приязно сміхнені обличчя і відчував, що він захопив своїм ентузіазмом аудиторію. І от, коли настала пауза, і треба було приступити до збирання пожертв на Асоціацію, встав із крісла сірий чоловічок і взяв слово:

"Зі скрутою прослухав я купу слів, якими ви просили про нашу поміч, і скажу вам, що ви, як прохач, не здобули наші серця, і не варто помагати вам у старцюванні серед нашої еміграції. Багато вас тиняється по світі з простягненою рукою, і одне лише ясно – не завжди відомо, куди зібрані гроші діваються. Ви людина бідна і нещаслива, я вам співчуваю, і на вашу дальшу подорож я все-таки жертвую один доляр".

А далі професор згадує:

"Він встав, підійшов до мого столу і кинув в моє обличчя свій доляр.

І була секунда, коли все заніміло і лише хтось здивовано ойкув. Але це довго не тривало. Я встав і спокійним голосом промовив:

Ви, невідомий пане,помилилися. Українське громадянство знає свої цілі, знає мене як науковця, і ви побачите зараз, що пожертви на велику ціль будуть рясними, але ваш доляр повертаю я вам назад, бо ви не заслужили того, щоб жертвувати на національні завдання".

Я зіжмакав його доляр і кинув йому в обличчя. Громада відпружено зітхнула. Організатор зборів заявив, що виступ чужої людини не був передбачений, а справа, яку заступає проф. Бойко, заслуговує на повне підтримання. Залунали загальні оплески, посипалися гроші. Iз присутніх, які не мали із собою грошей, складали письмове зобов'язання на грошовий внесок. Я опинився серед співчутливого радісного натовпу... Але вперше я відчув, що маю хворе серце, і був відправлений до готелю."

Професор, задумавшись запитав у мене: "А може не варто цього друкувати?" Але я відповіла: "Ні, таки треба, і особливо, в наш час, коли моральні громадські норми в суспільстві заникають. – Мені цей Ваш епізод, пане професоре, виглядає, як символ. У Вашій постаті я бачу образ лицаря Дон-Кіхота, що сміливо йде на зустріч пустим млинам,що крутять своїми крилами, але волі Вашої не зломили".

Повернувшись із поїздки проф. Бойко використав зібрані гроші на цілі Незалежної Асоціації. Контрольна комісія 30.10–31.10. 1958 р. констатувала що всі витрати і прйбутки документально засвідчені і рахунки виведено правильно.

При тому встановлено, що проф. Ю.Бойко зводив до найкрайнішого мінімуму свої подорожні витрати: денна норма його витрат становила не цілих 5 долярів, а в Канаді вона була значно нижчою.

Проф. Бойко, відвідавши 16 осередків у ЗДА і Канаді та прочитавши 33 доповіді з рамени Асоціяції, зібрав пожертв на суму 15.711 DM 33 пф. (п’ятнадцять тисяч сімсот одинадцять марок і 33 пф).

Контрольна Комісія стверджує, що проф. Бойко Ю. вложив великий труд у зв’язку з подорожжю, виконавши безкорисно і самовіддано важливу і важку місію.

Разом з тим Контрольна Комісія стверджує, що для забезпечення найактуальніших завдань праці Асоціяцй, а передовсім видання книги "Російське коріння большевизму", бракує ще майже трьох четвертин потрібних фондів. З уваги на те, що виготовлення книги розгорнено, вже в недалекому майбутньому потрібні будуть фонди для продовження праці.

Контрольна Комісія звертається до Комітетів Сприяння особливо в ЗДА і Канаді та до всього українського громадянства, до всіх, кому дорога справа незалежности нашої совєтознавчої науки від московських впливів, із закликом прикласти всіх зусиль, щоб Асоціяція мала потрібні для праці фонди.

Поволі створювалися Комітети для матеріальноі підтримки Незалежної Асоціації. Не лишився осторонь у фінансовій допомозі Незалежній Асоціації Апостольський Екзарх Кир Платон Корниляк, що видно із листа від 25 квітня 1960 року, в якому повідомлялось про пожертву 800 DM.

Дванадцятого вересня 1961 року проф. Ю.Бойко надіслав анголомовну книгу "Російський большевизм", видану Незалежною Асоціацією, Архиєпископові І. Бучкові в Рим з присвятою. Ця книга зробила велике враження на нього, він привітав автора такими словами:

"Не сумніваюсь, що англомовний світ радо привітає появу Вашої цінної книжки. Нехай Милосердний Господь й на майбутнє благословить найкращими досягненнями Вашу наукову працю, щоби в кінці світ довідався дійсної правди про московський большевизм.

З цілого серця благословлю Вас, Високоповажаний Пане Професоре всім добром.

До століття з дня смерті Т.Шевченка було заплановано видати працю "Taras Ševčenko. Sein Leben und sein Werk". Більшість праць до цієї книги написав проф. Бойко-Блохин, а розвідки інших авторів були ним зредаговані. Нелегко було знайти перекладачів творів Шевченка на німецьку мову. Ця праця і на сьогоднішній час лишається єдиною  i важливою шевченкознавчою працею для німецьких читачів. Книга вийшла в 1965р. у видавництві Otto Harrassowitz, Wissbaden, обсягом 492стор.

Випуск цієї книги оплачувався тими скромними коштами, які були зібрані в кінцевому етапі існування Асоціації, але за друк остаточно заплатити вже не було можливо. Тут стало у допомозі Наукове Товариство ім. Шевченка, якому потрібно було до ювілейної дати (1964р.) Т.Шевченка видати наукову книгу про українського генія. НТШ мало міцну матеріальну підтримку з боку німецьких чинників,т. б. від  Arbeits und Färderungsgemeinschaft der Ukrainishen Wissenschaften e V. in Műnchen. Але труднощі для видання книги полягали не так у фінансах, у тому, що НТШ не спромоглося підготувати високовартної книги про свого духового провідника Шевченка. А тому привабою була книга, написана з рамени Асоціації.

Проф. Бойко-Блохин був не тільки головою Асоціації, він також належав і до НТШ, як дійсний член. Постали переговори між осередком НТШ в Сарселі і Ю.Бойком про передачу книги до друку під назвою від імени двох наукових інституцій.

Крім цієї книги був підготовлений і виданий Незалежною Асоціацією 7-й номер бюлетеня "Die Nationalitätenpolitik Moskaus", 1970 року, 70 стор. Він готувався довго і грунтовно,бо треба було перед чужиннасвітлити боротьбу шістдесятників за національне визволення і ду:вободу людини. Це вимагало перекладів писань шістдесятників на німецьку мову, до цього був запрошений австрійський перекладач.

Цікавим матеріалом бюлетні №7 була "заява" М. Ноryn, I.Kandyba, L.Luk’janenko: "Brief an die Kommission zur Wahrung der Menschenrechte bei der UNO" (S. 42-58), в якій йшлося про переслідування семи дисидентів на Україні, які зверталися до президента Д.С.Коня із оскарженням Львівського суду, який порушує ленінські засади справедливої юрисдикції". Такий спосіб самозахисту був для них можливий. Насправді їм йшлося про врятування себе від довготривалого несправедливого засудження. Справа їхнього переслідування полягала в тому, що вони заснували підпільну групу, завданням якої було здійснення одного із пунктів Конституції УРСР, який деклярував право на самовідокремлеиня. Викриті за доносом агентури НКВД, вони засуджені на смертну кару, але з "ласки" НКВД цей присуд був чий на довготривале заслання в Мордовську Автономну Республіку…

В цьому бюлетні вміщено статтю Ю.Бойка-Блохина "Die Ukrainische nationale Revolution im Drama Vennyčenkos" ("Українська національна революція в драмі Винниченка") німецькою мовою (стор. 19-29).

Проф. Ю. Бойко дає німецькому читачеві пояснення історичного періоду Української Національної Революції 1917-1919 років.

Драма "Між двох сил" В.Винниченка е не тільки широкою картиною українських визвольних боїв, вона також пов’язана з німецькою історією: в заключній сцені переходять в наступ українські козаки спільно з німецькими союзниками. Про мирну угоду в Брест-Литовську між Німеччиною і Україною згадує німецька суспільність дуже туманно із скептично написаних фактів в спогадах німецького генерала Макса Гоффманна. Потрібно заглянути в спільне історичне минуле як німцям, так і українцям."

Завершується бюллетень (№ 7) рецензією проф. Ю.Бойка на книгу німецького професора Gűnther Stőkl "Osteuropa und die ő Deutschen", 1967, S. 232.

Професор Бойко слушно насвітлює зміст книги і встановлює ряд актів історичного і духового зв’язку Німеччини з слов’янськими народами: чехами, поляками та іншими, а головно з російським народом. На жаль, автор рецензованої книги обминає історичні факти зв’язків Німеччини з Україною, майже не помічаючи існування їх взагалі. Проф. Ю.Бойко цілком академічно і конкретно перераховує факти зв’язків української політики і культури з німецькою. Про книгу цю можна сказати багато.

Нiмецькi впливи на українську культуру були значними і постійними, про що не згадується в книзі. Але Україна знайшла певне відзеркалення в німецькому духовому житті, про що можна згадати у зв’язку з творами Rainer Maria Rilke, видатного німецького письменника. Український народ серед слов’янських народів мав завжди зв’язки з німецьким світом через німецьких колоністів, які жили на українській територій, поселених за часів Катерини ІІ.

Підсумком діяльності Асоціяції звучать слова проф. Р.Смаль-Стоцького. Вітаючи Ю.Бойка із святом Великодня, між іншим, він пише:

"Ідеологічно Асоціяція здобула велику перемогу над АК (Американським Комітетом - Т.Д.) і його Інститутом".

Час ішов... У 60-х роках в політиці настав період "холодної війни", а це призвело до потепління російсько-американських відносин, і потреба в існуванні Інституту АКВБ відпала, його було ліквідовано.

З ліквідацією АКВБ стала затиратися грань мпіж двома таборами українських науковців і відпала необхідність дальшого існування Незалежної Асоціації. Вона припиняла непомітно свою діяльність протягом 1970 року і самоліквідувалася.

Видання Незалежної Асоціації

1.       Jurij Bojko und Erwin Koschmieder. Taras Ševčenko. Sein Leben und sein Werk. – Wiesbaden, 1965.

2.       Проф. д-р. М.Міщенко. На послугах "єдиного принципу". (Критичні зауваження). – Лондон, 1956.

3.       Die Nationalitätenpolitik Moskaus. – Műnchen, 1956, 1; 1957, 2; 1958, 3; 1959, 4; 1961, 5-6; 1970, 7.

4.       Prof. J.Bojko. Die russischen historischen Wurzeln des Bolschewismus. – Műnchen, 1955.

5.       Jurij Bojko. Russian Bolshevism. – Műnchen, 1961.

6.       Prof. Dr. B. Krupnyčkij. Die sowjetische Theorie űber die nationalistischen Beziehungen zwischen der Ukraine und Moskau im Dienst der Politik des Kremls. – Paris, 1955.

7.       Юрій Бойко. Російське історичне коріння большевизму. – Мюнхен, 1955.

8.       О. Юрченко. Проблеми інтернаціонального і національного в большевизмі. – Мюнхен, 1955.

9.       О. Сулима. Етапи розвитку російского совєтського імперіялізму на Україні в рр. 1941-1954. – Мюнхен, 1955.

10.    Борис Крупницький. Федералізм на Сході Европи (Роздумування з приводу праці Г. фон Равха "Росія. Державна єдність і національні своєрідності"). – Париж, 1956.

11.    Jurij Bojko. The Russian Historical Roots of Bolshevism. – London, 1957.

12.    F.Korduba. Berlin und die Freiheit des deuschen Volkes. – Műnchen, 1961.

Література:

1. Дарина Тетерина. Ідеал провідника. (Документальне наукове видання). – Мюнхен-Київ. Т, 4, 2000.

2. Дарина Тетерина. Життя і творчість Юрія Бойка-Блохина. До 70-річчя діяльності. – Мюнхен-Київ: Вид. ім. О.Теліги . Т.1, 1998.

3. Апхів проф. д-р. Юрія Бойка-Блохина.